Він ніколи нічого не хотів для себе.
Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа...
(Дмитро Білоус)
14 липня 1995 року помер видатний український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч, перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978) Оле́сь Тере́нтійович Гонча́р.
До цієї сумної дати Центральна районна бібліотека Централізованої бібліотечної системи «Свічадо» управління культури, туризму та охорони культурної спадщини розгорнула книжкову поличку «Бережіть собори душ своїх», присвячену пам’яті письменника.
Хочеться нагадати, що народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпропетровська) в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків.
Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. 1927 року при вступі до школи був записаний як Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері).
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету.
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 рік, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять років у червні 1941 року Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців». Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. Саме трилогія «Прапороносці» стала головним підсумком цього періоду життя письменника.
Роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.). Грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка» письменник передав у бібліотечний фонд. Доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно. Нищівна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор» у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Ось як оцінив ситуацію сам Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 р.:
«Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..»
Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Нагороджений багатьма орденами та медалями.
Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
У Святошинському районі спеціалізована школа №76 носить ім’я Олеся Гончара і працює шкільний музей.
Джерело: управління культури, туризму та охорони культурної спадщини
